Комплекс Гиївської садиби

Краса садиби в Гиївці, останніми власниками якої була родина князів Святополк-Мирських, була настільки вражаючою, що у 1875 році її було включено до списку маєтків, рекомендованих для відпочинку царської родини.

Незважаючи на занедбання протягом останніх років, початкове планування маєтку і дотепер відстежується достатньо чітко. Ансамбль садиби розкинувся на двох пагорбах, які розділяє річка Мерефа. З північного боку було збудовано палац. Навпроти, на одній лінії з будівлею палацу, споруджено храм Святого Миколая. Від центрального входу палацу вниз, у напрямку річки, прямувала алея. Нині напрям алеї зберігся, хоча вона поросла чагарниками і новими деревами. У післявоєнні роки посередині алеї було встановлено пам’ятник солдатам, загиблим під час Великої Вітчизняної війни.

Нижче пам’ятника, зі східного боку алеї, збереглись руїни «чудового старовинного (20-х років ХІХ ст.) будиночка з 4-5 кімнат, прикрашеного колонами і куполом», про який писав відомий історик, мистецтвознавець Георгій Крескентійович Лукомський. Незважаючи на занедбаний зовнішній вигляд і втрату купола, «будиночок» - ротонда досі викликає захват.

Палац складався з двох двоповерхових корпусів, з’єднаних одноповерховою галереєю. Дослідники вважають, що спочатку будівля не була оштукатурена. Стіни змуровані з червоної цегли з білими прожилками вапняного розчину. Цей контраст доповнювала біла ліпнина, розташована навколо вікон, на карнизах, обабіч дверей. У поєднанні зі стрілчастими вікнами другого поверху такий декор мав викликати асоціації із середньовічними замками. Романтичні тенденції першої половини ХІХ ст. стали передумовою захоплення готикою в цивільній архітектурі імперії, що знайшло відображення і в архітектурі палацу Гиївського маєтку.

Навколо будівлі розкинувся старий яблуневий сад. А паралельно лінії її фасаду простягається липова алея.

Маєток спершу належав поміщику Петрову (XVIII ст.), а згодом, до 1802 року, представнику дворянського роду Миколі Петровичу Щербініну. За часів цих власників були зведені житлові дерев’яні будівлі маєтку та дерев’яна церква (1778 рік).

9 квітня 1802 року маєток придбав майор Чернігівського полку Іона Миколайович Познанський. Саме з його ім’ям пов’язане будівництво нових кам’яних будівель маєтку, що збереглися до сьогодні. Будівництво палацу починається незабаром після 1820 року.

4 липня 1821 року Познанський віддає Гиївку своєму вихованцю, відомому свого часу харківському літератору Василю Григоровичу Масловичу, за часів якого було завершене будівництво палацу і кам’яного Свято-Миколаївського храму. У 1833 році через ненадійність фундаменту у стінах храму виникли тріщини, і Маслович вирішує розібрати, а потім заново збудувати храм. У цей час родина Масловичів зіткнулась із значними матеріальними труднощами. У 1833 році помирає Іона Познанський. Родичі покійного позиваються проти Масловичів через спадок. Будівництво нової кам’яної церкви почато лише у 1838 році і завершене після смерті Масловича його дружиною Надією Дмитрівною Маслович у 1841 році (освячення храму відбулося в 1843 році).

Після смерті Масловича маєток в Гиївці був успадкований його сином, Миколою Васильовичем Масловичем. Новий власник особливу увагу надавав парковому ансамблю садиби. Але у 1881 році Микола Маслович, через брак коштів для утримання маєтку, продає Гиївку харківському генерал-губернатору, князю Дмитру Івановичу Святополк-Мирському. Після продажу маєтку Микола Маслович так сумував за ним, що звернувся до нового власника з проханням виділити йому ділянку для будівництва дому в с. Гиївка, поруч з палацом. Дмитро Іванович Святополк-Мирський виділив ділянку землі Масловичу.

За часів Святополк-Мирських продовжується будівництво маєтку, розвивається парк, відремонтовано церкву. Після смерті Дмитра Івановича, у 1899 році маєток переходить до його сина Петра Дмитровича Святополк-Мирського — провідника Харківського губернського дворянства, шефа корпусу жандармів, міністра внутрішніх справ Російської імперії у 1904 – 1905 рр. Петро Дмитрович дбав за поліпшення соціальних умов життя гиївських селян. За його життя збудовано школу, аптеку, лікарню. Окрім цього, він особисто піклується про добробут Свято-Миколаєвського храму, стає його старостою.

Саме в цей час садибу відвідав відомий дослідник Георгій Лукомський. У своїй праці «Старовинні садиби Харківської губернії» він залишив про гиївську садибу наступні рядки: «Будинок збудований Масловичем і придбаний князем Святополк-Мирським, нащадкам якого нині і належить. Величезний одноповерховий будинок, плоский з бічними частинами, що піднімаються, прикрашений стрілчастими вікнами. З'єднуючись із бічними крилами, складається ніби суцільно із величезних вікон до підлоги, що дає масу світла і надає французького характеру фасаду будівлі. У саду - чудовий старовинний (20-х рр.) будиночок з 4-5 кімнат. Він прикрашений колонами та куполом».

За кілька років після написання цих рядків для маєтку настають сумні часи. Під час революції і громадянської війни маєток було розграбовано.

У часи Другої Світової війни будівлі пощастило вціліти. У радянські часи у будівлі палацу розмістили інтернат для дітей з вадами розвитку.

За роки радянської влади було знищено зовнішній декор, балкони другого поверху; будівлю вкрили сірою фактурною штукатуркою «шубою». Внутрішній декор плацу був повністю знищений. Разом із тим, поки на цій території діяв інтернат, садибу доглядали. Для потреб інтернату до будівлі маєтку добудували великий навчальний корпус. Відремонтовано дах над старою частиною маєтку, де облаштували спальні для вихованців інтернату. При інтернаті існувало власне підсобне господарство, працівники доглядали за яблуневим садом, що росте біля маєтку.

Після закриття інтернату для садиби настали зовсім невеселі часи. Рік за роком руйнування будівлі стають дедалі значнішими… В колишньому палаці вандали вибили вікна; величезними шматками відпадає штукатурка, руйнуються стіни. В садку височіють бур’яни, а старі деревця яблунь нерідко стають жертвами сокир місцевих жителів…

Новим власником частини будівлі, що не є пам’яткою історії та архітектури, було частково розібрано добудований до маєтку колишній навчальний корпус інтернату. Станом на 2022 рік частина битої цегли та іншого будівельного сміття накопичуються в садку, а на місці навчального корпусу - нерозібрані рештки.

Хочеться пам’ятати це місце іншим…

Ще у 30-ті роки ХІХ ст. перехожий, що прогулювався центральною алеєю від маєтку, минувши флігеля-ротонду, опинявся біля дерев’яної церкви XVIII ст., яка на час освячення кам’яного Свято-Миколаївського храму, в 1843 році, згоріла. Підійшовши до річки, провідаємо витончений дерев’яний місточок, що сполучає розділену рікою палацову частину садиби з пагорбом, на якому височіє храм. Піднявшись стежкою, опиняєшся біля храму, що збудований нарівні з палацом. За часів Святополк-Мирських з вікон палацу спостерігали прекрасний ландшафт з пагорбами, в центральній частині якого стояв Свято-Миколаївський храм. Нижче храму виблискує дзеркало ставу на річці Мерефа. Зараз алея заросла новими деревами, і храм вже не розгледіти. З боку храму з’являлась оку панорама маєтку з великим палацом, однак після того, як у радянські часи палац поштукатурено в сірий колір, він повністю розчинився в пейзажі і непомітний навіть коли дерева скидають листя.